JК
Тим Талер, або Проданий смих (на украинском языке) :: Крюс Джеймс
Страница: 8 из 227Отак i школа знов довела хлопця до сумного висновку, що життя незрозумiле й що дорослi всi несправедливi. Всi, крiм його тата.
Та й ця єдина в свiтi справедлива людина покинула його. Бо коли Тiм на превелику силу добравсь у школi до п'ятого класу, сталося нещастя: тата вбило на будiвництвi дошкою, що впала звiдкись згори.
Оце вже була найнезбагненнiша подiя в Тiмовому життi. Вiн нiзащо не мiг збагнути, яке право мала та дошка отак iз доброго дива впасти й накоїти такого страшного лиха. Спершу вiн просто не хотiв повiрити, що це правда. Лиш у день похорону, коли розхвильована, заплакана мачуха надавала йому ляпасiв за те, що забув почистити їй черевики, Тiм зрозумiв, який вiн тепер самотнiй. Бо ховали тата якраз у недiлю.
Лиш тодi Тiм заплакав. Вiн плакав i за батьком, i над самим собою, й над усiм свiтом. Навiть мачусi стало соромно, i Тiм уперше зроду почув вiд неї: "Ну, вибач, Тiме, не плач, я ж нехотячи..."
Година на кладовищi була для Тiма наче лихий сон, що його хочеться чимшвидше забути й що вiд нього лишається тiльки гнiтючий плутаний спогад. Тiм ненавидiв усiх людей, що стояли бiля ями, говорили промови, спiвали, бубонiли "отченаш". То один, то другий пiдходив до мачухи, висловлював їй "своє глибоке спiвчуття", вона, хлипаючи, щось лопотiла у вiдповiдь, i Тiма страшенно дратувало те лопотiння. Вiн хотiв журитись за своїм татком сам. I коли люди почали розходитись, хлопець скористався з тiєї нагоди й простiсiнько втiк.
Та й ця єдина в свiтi справедлива людина покинула його. Бо коли Тiм на превелику силу добравсь у школi до п'ятого класу, сталося нещастя: тата вбило на будiвництвi дошкою, що впала звiдкись згори.
Оце вже була найнезбагненнiша подiя в Тiмовому життi. Вiн нiзащо не мiг збагнути, яке право мала та дошка отак iз доброго дива впасти й накоїти такого страшного лиха. Спершу вiн просто не хотiв повiрити, що це правда. Лиш у день похорону, коли розхвильована, заплакана мачуха надавала йому ляпасiв за те, що забув почистити їй черевики, Тiм зрозумiв, який вiн тепер самотнiй. Бо ховали тата якраз у недiлю.
Лиш тодi Тiм заплакав. Вiн плакав i за батьком, i над самим собою, й над усiм свiтом. Навiть мачусi стало соромно, i Тiм уперше зроду почув вiд неї: "Ну, вибач, Тiме, не плач, я ж нехотячи..."
Година на кладовищi була для Тiма наче лихий сон, що його хочеться чимшвидше забути й що вiд нього лишається тiльки гнiтючий плутаний спогад. Тiм ненавидiв усiх людей, що стояли бiля ями, говорили промови, спiвали, бубонiли "отченаш". То один, то другий пiдходив до мачухи, висловлював їй "своє глибоке спiвчуття", вона, хлипаючи, щось лопотiла у вiдповiдь, i Тiма страшенно дратувало те лопотiння. Вiн хотiв журитись за своїм татком сам. I коли люди почали розходитись, хлопець скористався з тiєї нагоди й простiсiнько втiк.