Страница:
165 из 575
Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмiв вiн довго сумувати й роздумувати. Вiн був людиною дiї.
— Ну, гаразд, про це потiм. А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночi затримувати.
— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Вiн же нас потопить, як кошенят.
— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого дiла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — i будь здоров!
— Ти що, думаєш у нього стрiляти? — зi страхом спитав я.
— От тобi зразу стрпяти! Не стрiляти, але… якщо… Взаiалi, рушницi будь-хто злякається.
— Авжеж, — погодивсь я. — Тiльки як же ж… я… вночi… а дома? Тобi добре, ти на безлюдному островi, тобi питаться нi в кого А я…
— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
— Що?
— Ну, що на рибалку iдеш абощо.
— Я й так на рибалцi зараз.
— Га що ти — маленький! Тут таке дiло, можна сказати, державне, а вiн…
— Ну добре, щось придумаю. Тiльки тодi менi треба зараз додому їхать.
— Їдь, а я що…
Я сiв у човен.
Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотiлось залишатися самому на островi. Вiн ходив по колiна в водi навколо човна i обмацував борти, бурмочучи «Отут треба було б зашпаклювати, а тут пiдсмолити, а цю дошку взагалi замiнити».
Йому хотiлося ще щось сказати, вiн почухав за вухом, шморгнув носом i нарештi сказав:
— Ти знаєш… Ти б привiз менi скиглика хоч одного. Захотiлося, як перед смертю. А то все риба та риба.
|< Пред. 163 164 165 166 167 След. >|