Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Потiм нахиляється до мене i шепоче:

— Так що — випробуємо?

— Давай, — кажу я.

Ми схиляємося i засовуємо голови пiд парту. Ява виймав з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-пiд цукерок, з якої стирчать рiзнi гвинтики, шпунгики i дротинки. Це винайдений нами механiчний пристрiй для розстiбування гудзикiв, Офiцiйної назви вiн ща не має i зветься поки що умовно «штукакенцiя» (не «штука» i не «штукенцiя», а саме «штукакенцiя», бо кожний винахiд обов'язково повинен мати свою назву). Дiє «штукакенцiя» дуже просто прикладаєш до гудзика, натискаєш на кнопку — i готово. Тiльки спершу треба, звичайно, завести пружину. I от Ява бере i починає заводити.

Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напiвпровiдниках, але…

Кррекк! — раптом дзвiнко на весь клас клацає пружина i, вискочивши з коробочки, б'є знизу Стьопу Карафольку, що сидить перед нами.

Карафолька скрикує.

— У, розтелепа! — шиплю я на Яву. Але пiзно! Наче грiм з неба, лупає над нами гнiвний голос Галини Сидорiвни:

— Завгороднiй i Рень, вийдiть з класу!

Червонi як маки, вилазимо ми з-пiд парти i один за одним чимчикуємо до дверей. Навчальний рiк почався…



ЧАСТИНА ДРУГА

розсказана знову-таки Павлушею Завгороднiм

Незнайомець з тринадцятої квартири,

або

Злодiї шукають потерпiлого

пригодницька повiсть

Роздiл I

«Е», — сказали ми з Явою



Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки i дивлюсь у дiрку в завiсi. I серце моє млiє i зупиняється…

Не я перший дивлюсь у дiрку.