Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

«Так i ждеш, що зараз розчиняться дверi i — шасть…»

У мене всерединi щось клацнуло, я сiпнувся всiм тiлом i разом з Явою вискочив на сцену.

— Надзвичайна подiя! — одчайдушне гаркнув Ява.

— Несподiвана новина! — одчайдушне гаркнув я.

— Що? Що таке? — сполошилися всi, хто був на сценi. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.

— Непередбачена справа, — гаркнув я. — Приходимо в готель…

— Приходимо з Петром Iвановичем у готель, — перебиваючи мене, гаркнув Ява.

В залi мертва тиша.

«От ми молодцi! Ну ж ми молодцi! Все гаразд!» — промайнуло у мене в головi. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене… I…

— Е! — гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати «Е». Але далi… Нiби враз хтось у вухо менi — ххху! — i все з голови моєї через друге вухо — фiть! — i голова моя стала порожня-порожнiсiнька, як дiрка. I жодного в нiй словечка. Не те що там з ролi Добчинського, а взагалi жодного — наче я теля i не знаю людської мови. Тiльки оте «е» в головi и зосталося i лунко перекочується там, об череп стукаючись.

— Е! — гекаю я ще раз. I дивлюсь на Яву. А вiн дивиться на мене. I я раптом розумiю, що вiн теж… Що й у нього все з голови — фiть! — i нема…

— Е! — гекаю я втретє. I дивимось.

— Е! — гекаю я.

— Е! — гекає Ява.

I знову дивимось… У залi вибухає регiт. Всi думають, що так i треба.