Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко



Бiля школи галас i метушня. У дворi стоїть вантажна автомашина, прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний поїзд. На машинi попiд кабiною вже сидять купкою найнетерплячiшi учнi. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останнi стiльцi. Школярi вистроїлися ланцюжком вiд ганку школи до машини i передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi збудженi i веселi. Ще б пак — цiєї екскурсiї до Києва так довго чекали. Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм нас: мене i Яви.

Ми стоїмо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi. I як тiльки з дверей з'являється з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуляємо роти i починаємо:

— Ми ж не хотiли… Ми ненавмисне, — гундосить Ява.

— Ми бiльше не будемо… Чесне слово, — гундошу я.

Галина Сидорiвна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потiм нарештi каже:

— Було б навiть непедагогiчно, якби я вас узяла.

I ми вiдчуваємо — їй уже жаль нас (вона ж добра, тiльки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.

— Педагогiчно! — вигукнув я. — Ми ж сказали, що бiльше не будемо.

— Ну да, педагогiчно! — пiдхоплює Ява, — Навiть Дуже педагогiчно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!

Галина Сидорiвна враз насуплює брови i холодно говорить:

— Нi.

I ми розумiємо: тепер уже все. Передали кутi меду.