Страница:
235 из 575
Третя довга i тонка, якволосина, по всьому циферблату швидко бiгає — секунди одмiряє. Гарний годинник. Ми такого ще й не бачили.
— Ану, — каже Ява, — намiряй.
— Не хочу.
— Чого там. Раз ти все одно вродi вкрав, то хоч намiряй, хоч поноси трохи. Завтра вже не доведеться.
— Не хочу я чужий годинник носити.
— Iч, який гордий — без хлiба над водою… Ну раз ти такий гордий, то давай я поношу.
I вiн узяв у мене годинник, i начепив на руку, й одразу став нiби на п'ять рокiв старший. Навiть обличчя в нього посолiднiшало — строге й серйозне стало. Вiн iшов i гордо нiс руку з годинником, вiдставивши її вбiк, пряму й нерухому, як палка, i скоса поглядав на неї. Iнколи вiн згинав її в лiктi i пiдносив до очей — дивився, котра година. А мене не помiчав i не говорив нi слова, наче мене й на свiтi не було.
I стало менi прикро й досадно, що я сам не начепив годинника. Годинник же, можна сказати, «мiй», я всi муки душевнi за ньою прийняв… А носить його Ява i ще й хизується, сатана…
Коли ми пройшли всю набережну i пiдiйшли до моста iменi Патона, я нарештi не втерпiв i сказав:
— Досить! Давай сюди! Знiмай! А то ще… зiпсуєш. А менi вiдповiдать.
Зiтхнувши, Ява неохоче зняв годинника i знову став на п'ять рокiв молодший i несолiдний, такий, як i був.
Я сховав годинника в кишеню i тiльки тодi заспокоївся. Потiм згадав:
— Я ж забув тобi сказати, на мосту менi якась тiтка три копiйки дала.
— О! — стрепенувся Ява — То чого ж ми пiшки йдемо! Було б трамваєм їхать.
|< Пред. 233 234 235 236 237 След. >|