Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

По ескалатору ми вже бiгли, незважаючи на заклики радiо-тьотi. Вискочили на станцiю: зирк-зирк!

— Оно! — вигукнув Ява. I справдi — у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилiв «спiнджак». Ми ледве встигли вскочити у сусiднi дверi того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вiльне мiсце i лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили її, розiрвали надвоє, сiли i, кожен прикриваючись газетою (нiби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але бiля дверей, де вiн стояв, людей було багато, i ми бачили тiльки його вельветове плече. «А де ж це Книш, що його не видно? — подумав я. — Невже роздiлилися, щоб важче було стежити? У шпигунських книжках та фiльмах завжди так роблять».

Враз у вагонi стало бiло — поїзд вирвався з-пiд землi на поверхню. Станцiя «Днiпро».

Вискочили ми, прикриваючись газетами, слiдом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий «спiнджак» обернувся — нiякий то був не Бурмило, а якийсь.незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!

— Прогавили! — розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту бiля перил, не знаємо, що робити. Стрiлою шугонуло метро через рiчку ген аж до самiсiнького обрiю, де тоненькою смужкою лiс чорнiє. Мчать по красеню-мосту голубi експреси, машини-легковички, грузовики, автобуси… А пiд мостом по Днiпру «Метеори», «Ракети» на пiдводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабiч мосту стоять здоровеннецькi фiгури — дядько руками змахнув, супутника в небо швирголяє, i тiтка — голубiв пiдкида.