Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Мовою вiн дуже нагадував мого батька. Мiй батько теж без отого «понiмаєте» двох слiв сказати не мiг. Iнтересно — живуть же цей у мiстi, той у селi, один одного зроду не бачили, а балакають, як рiднi брати.

— Безобразiє, понiмаєте… — востаннє лайнувся вiн, скочив зi столу, рвучко обняв i поцiлував Максима Валер'яновича: — Драстуйте, дорогий! Лаявся з тими… як їх… з… вiщунами погоди…

— Синоптиками? — усмiхнувся Максим Валер'янович.

— Да-да… Синоптиками… Оракули чортовi, понiмаєте… — вiн посварився пальцем на телефон. — Не вмiєте, так хоч голову не дурiть! У мене, понiмаєте, Юлю пiслязавтра «Ленфiльм» забирає. Уже квиток на лiтак є, а я ще натуру не зняв через них… через оцi, понiмаєте, опади. Доведеться сьогоднi знову знiмати павiльйон… Всi уже там… Побiгли… швиденько…

— Та ось тут у хлопцiв одна справа — почав було Максим Валер'янович, але «Поцiлуйте мене, друзi'» дуже чемно перебив його:

— Вибачте, дорогий… потiм потiм, — вiн благальне притиснув руки до грудей i схилив голову. — Пiсля зйомки… Всi справи пiсля зйомки… Найневiдкладнiша справа зараз — зйомка… Швиденько на майданчик… На майданчик! I ви теж… Я вас запрошую, дорогi мої, — звернувся вiн до нас.