JК
Тореадори з Васюкивки :: Нестайко Всеволод Зиновьевич
Страница: 30 из 575I в Австрiї така ж сама петрушка була, теж в озерi, i теж шпигуни з аквалангами.
— Точно! Це воно! Ух ти-и! — загорiвся Ява. — Ну да ж, «двадцять залiзних», i «вермахт», i акваланг, i…
Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцiю, залунало:
— Учнi з села Васюкiвки, що приїхали на екскурсiю до Києва, Рень i Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцiї «Днiпро»!
Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися. Так це було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на станцiї i внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися.
I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо.
— Не бiйсь, — отямився нарештi Ява. — То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшукує нас. Гайда!
Ми подрiботiли до виходу.
Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших — i духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу:
— Стоп! — руку пiдняв. — З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли.
От тобi й «не бiйсь!» Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у «Динамо», за отi вудлища проклятущi!
Прикипiли мої ноги до землi i якiсь ватянi зробилися — от-от на пiдлогу сяду.
— Ну пiшли, чого ж ви, — обернувся мiлiцiонер. — На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив.
Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: «Мiлiцiя». I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сiдайте», а сам — бiля шофера.
— Точно! Це воно! Ух ти-и! — загорiвся Ява. — Ну да ж, «двадцять залiзних», i «вермахт», i акваланг, i…
Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцiю, залунало:
— Учнi з села Васюкiвки, що приїхали на екскурсiю до Києва, Рень i Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцiї «Днiпро»!
Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися. Так це було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на станцiї i внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися.
I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо.
— Не бiйсь, — отямився нарештi Ява. — То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшукує нас. Гайда!
Ми подрiботiли до виходу.
Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших — i духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу:
— Стоп! — руку пiдняв. — З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли.
От тобi й «не бiйсь!» Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у «Динамо», за отi вудлища проклятущi!
Прикипiли мої ноги до землi i якiсь ватянi зробилися — от-от на пiдлогу сяду.
— Ну пiшли, чого ж ви, — обернувся мiлiцiонер. — На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив.
Вийшли ми з метро, дивимось — стоїть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: «Мiлiцiя». I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сiдайте», а сам — бiля шофера.