Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Зняв трубку (радiотелефону) i говорить:

— Товаришу лейтенант! Доповiдає страшина Паляничко. Хлопцiв знайшов. Везу на оперативнiй машинi куди треба.

Ми так i обiмлiли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.

Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми бiльше не будемо, одпустiть», а ми — анi слова. Гордi ми!

Один до одного попритулялись, їдемо i крiзь загратоване вiконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми… у тюрму їдемо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало — хоч плач.

— Ех ви! — не витримав Ява. — Не тих ви взяли, кого треба!

— Тобто? — обернувся старшина.

— От вам i «тобто»! — закопилив губу Ява. — Може, ми за справжнiми шпигунами стежили…

— Ну?! — лiва брова старшини вигнулася у знак запитання.

— От вам i «ну». Може, вони тiльки що акваланг купили… для пiдводного плавання…

— Ого!

— От вам i «ого»! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть.

— Ясно! «Акваланги на днi»? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану?

— З нашого села.

— Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища?

Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову.

— Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? — усмiхаючись, повторив старшина.