Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Якщовони здумають що-небудь, ми…

Ми звернули з асфальтованої дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились. При тьмяному свiтлi кишенькових лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок.

— От вона… печера Лiхтвейтеса, — урочисто сказав Будка.

— Лейхтвейса, — не без уїдливостi поправив Ява (пригодницьку лiтературу ми знали не гiрше вiд них!).

З «печери Лiхтвейтеса» тхнуло вiльгiстю i холодом. I менi здалося, що звiдти тхне могилою… Бр-р-р-р!..

— То, може, ми туг почекаємо, а вiн винесе, — кивнувши на «чувака», сказав я.

— Якщо ви боїтесь… будь ласка… — глузливо сказав Будка.

От гад! Ну гаразд!

— Ходiмо! — скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати годинника!..

— Ходiмо! — сказав Будка.

Перший у печеру, пригнувшись, зайшов «чувак», другий Будка, тодi я, за мною Ява, останнiм мусив iти малий… (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, — круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi.