Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!..

— А що це взагалi за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку пiдземелля.

— Та це дренажна система. Для пiдземних вод, — сказала Валька.

I вiд цих буденних слiв «дренажна система» пiдземелля одразу втратило свою страшну таємничiсть i стало зрозумiлим, чимось на зразок каналiзацiї (хоча я й у каналiзацiю вночi б не полiз!).

— То що, вони вас завели i кинули? Еге? — спитала Валька.

— Та хто його зна, — знизав я плечима. — Вони поховалися i мовчать. А коли я стрельнув, вони «атас!» — i побiгли. Хтось iз них навiть гепнувся по дорозi! Аж загуло!. Якби у нас був лiхтарик…

— Ой хлопчики, — схопилася Валька руками за щоки (навiть лiхтариком собi по скронi стукнула). — Там же колодязi! Може ж, вiн там убився!..

— Що? Якi колодязi?

— Та дренажнi ж! Ви чули — вода шумить! То ж iде коридор, а тодi — раз! — колодязь, а тодi знову коридор. Там, де ви були, один хiд на схили виводить, а другий — до колодязя. I колодязь глибокий, метрiв два, а то й бiльше. Ой хлопчики!

Ми з Явою перезирнулись.

— Ходiмо? — сказав Ява.

— Ага, — сказав я.

Це було все одно що утопленику, якого тiльки-но витягли, зiюву лiзти у воду.

— Дай лiхтарик, — сказав я Вальцi.

Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй цiй iсторiї менi доводилося вести перед.