Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

 — Пiстолет… Я його десь тут кинув… Десь тут… О!

Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув:

— Стартовий? Я… з-зразу здогадався, — сказав вiн, цокаючи зубами, i шморгнув носом.

«Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?..» — подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б…

— Ходiмо, ходiмо… Ви ж захворiєте… Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися — мокра одежа холодно липне до тiла, зуб на зуб не попадає.

I ось знову тепле i, здається, таке густе-густе повiтря огортає мене з усiх бокiв.

— Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись… Ви що — психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i одвернулась… Ну!

Ну й уперта вона!

I от ми стоїмо i викручуємось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанiв i сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька стоїть вiддалiк спиною до нас i, не обертаючись, командує:

— Добряче, добряче викручуйте — не лiнуйтесь…

— «Добряче»… Яка розумна! — скриплю я.

— Сама б спробувала. Як воно не викручується, — буркоче Ява.

— Говорити легко. — подає голос Будка.

I те, що ми всi троє однаково голi, i те, що всi цокочемо зубами i що разом бурчимо на Вальку, — все це об'єднує нас з Будкою. I я не вiдчуваю чомусь тiєї злостi i ненавистi до нього, що ранiше. Хоча це ж вiн примусив нас пережити цю страшну пiдземну пригоду.