Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Стривай, а звiдки вiн знає, що то не наш годинник? Та тiльки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущiв, зовсiм близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у вiдповiдь. Зашарудiли гiлки, i з кущiв вийшов «чувак» Вовка. Вiн був все ще у масцi.

— Давай сюди годинника! Барахольщик! — наказав Будка.

— А ти? Теж iще! Подумаєш! — Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозi.

— Ти давай-давай, не балакай! — роздратоване повторив Будка.

— На! Дуже вiн менi треба… — Вовка витяг iз кишенi годинника…

Менi радiсно забилося серце. Нарештi! До останньої митi я боявся, що станеться щось i годинника я не побачу.

Будка взяв у Вовки годинника i простягнув менi (видно, вiн сам власноручно хотiв його вiддати):

— Бери!

— Спасибi! — якось саме собою вихопилось у мене.

— Будь ласка, — нiяково буркнув Будка.

Я не поклав годинника в кишеню. Я не довiряв бiльше кишеням. Я затиснув його в руцi. Я вирiшив не випускати його з руки, поки не прийду додому i не покладу пiд подушку. Нiяка сила не змогла б одiбрати у мене зараз годинника.

Ми пiшли назад тiєю ж дорогою. Знову попiд муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цiлковитiй темрявi, ледь розбавленiй двома жовтими плямками лiхтарикiв (тiльки тепер один з них був Вальчин, — Будка свого розбив у колодязi).

— Звiдки ти знаєш, що годинник не наш? — нарештi спитав я.

— Ми все знаємо… — таємничо сказав Будка.

— Та нi,серйозно.

— Та це її брат, — вiн кивнув на Вальку, — сказав його братовi, — вiн кивнув на Вовку, — от i все.