Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Оте мокре могильне пiдземелля… Я повзу по ньому. Сам один. Без лiхтарика. Але все бачу. I склепiння, на якому висять кажани. I мокрi стiни, по яких збiгає вода. I низ, де течуть якiсь бруднi помиї. А попiд стiнами сидять огиднi банькатi жаби, i в головi у мене думка: «Та я ж, виявляється, умiю бачити о темрявi. От не знав! Виявляється, менi нiякого лiхтарика не треба… Бачити у темрявi — це менi, як дурному з гори бiгти!..» I я повзу, i менi не страшно, i все тому, що я умiю бачити в темрявi…

Раптом я бачу — нiша в стiнi… I в тiй нiшi сидить на здоровеннецькому крiслi-тронi (на яких ото царi колись сидiли) наша столiтня баба Триндичка. I говорить менi баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорiвни:

— А чого це ти годинника нашого царського досi не вiддаєш, поганцю?

Я здивовано дивлюсь на неї i кажу:

— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самi у школi завжди виговорюєте за лайку i самi лаєтесь. Негарно.

— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комiр i кидає в колодязь. I я лечу. Уже давно менi треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу… I раптом вiдчуваю, як хтось менетрима за плечi. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя i держу себе за плечi, себе, який висить у колодязi… I то я… I це я… I менi не дивно, що нас — двоє. «Закон парностi!» — думаю я спокiйно.

Аж тут я чую голос свого дядька:

— А що це за тiла лежать? Чиї тiла?

Я розплющую очi. I менi здається, нiби сон ще триває.