Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Бо знайомий уже нам лисий режисер Женя (Євген Михайлович), який у високих, аж по саме нiкуди, гумових мисливських чоботях човгав у водi бiля кладки, раптом, побачивши нас, загукав:

— Що ж ви запiзнюєтеся? Зриваєте менi зйомку?

I, каламутячи воду, заспiшив на берег.

— Привiт, старики!

Чвиркаючи чоботями, вiн пiдiйшов до нас. Пiдiйшов, схилився, пильно вдивляючись у нашi з Явою обличчя, потiм випростався i суворо глянув на асистента:

— Що це за iнвалiди? Я їх не знаю…

У мене зупинилося серце.

— Що це таке, я питаю? — вже на нас суворо дивився вiн. — Що ви всi — збожеволiли! Як зговорилися! Той захворiв, а цi… Що це за гулi? Хiба я просив приготувати менi на сьогоднi гулi? Я гулi не замовляв! Такий був типаж! Я так радiв! Зiпсували менi типаж!

I раптом — наче то не вiн кричав, а хтось iнший, — тихо й лагiдно промовив, пiдморгнувши нам:

— Ша, хлопцi, все гаразд… Гулi, звичайно, не потрiбнi, але у нас є для цього Людмила Василiвна… Людмило Василiвно! — гукнув вiн до жiнки у бiлiм халатi. Та врез пiдбiгла.

— Людмило Василiвно, зашпаклюйте їм, будь ласка, цi штуки… I взагалi, зробiть їм обличчя.

Людмила Василiвна розчинила свiй чемоданчик — у ньому були якiсь щiточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилiн. Словом, рiзне причандалля для гримування.

«Тю, — майнуло у мене в головi, — а я думав, дурний, що то лiкар — про всякий нещасний випадок… А воно — гример, на зразок перукаря…»

Людмила Василiвна спершу взялася за Яву, вiн був ближче до неї. Раз, раз, раз — чимось пiдмазала, пiдфарбувала припудрила — i гулю як корова язиком злизала. Нема.