Страница:
390 из 575
— Та ми ж потiм повернемо, чого ти!
— Еге! А як злапають! Доказуй тодi, що ти повернеш.
— Та я сам крастиму. Ти тiльки на шухерi стоятимеш, дрефло.
— А в кого? — вже спокiйнiше спитав вiн.
— Та в кого ж! У Бардадима.
— Ну-у… Ти рискуєш! — довгасте Антончикове обличчя ще бiльше витяглося. — Той як злапає, руки й ноги з тiла повисмикує — точно!
Я й сам знав. Гришка Бардадим, двометровий здоровило-десятикласник, кулаком забивав цвях у дошку та ще й був, як то кажуть, у гарячому купаний: слово йому скажи, вiн уже заводиться. Його всi хлопцi боялися. Але в нього був найкращий у селi фотоапарат «Київ» — з телескопiчною лiнзою i з такою чутливiстю, що сам Фарадейович, наш сiльський Едiсон, казав, нiби тим апаратом можна знiмати навiть пiд землею. Бардадим захоплювався фотографiєю, його знiмки часго друкували в нашiй районнiй газетi. Фотоапаратом своїм вiн дуже пишався i, звичайно, мiг за нього повисмикувати руки й ноги зовсiм просто. Але якщо вже фотографувати привид, то тiльки Бардадимовим апаратом. А щодо риску… Що ж, це навiть добре. Вже сама крадiжка апарата в Бардадима було дiло неабияке, варте уваги широкої громадськостi. А менi ж треба, треба довести тому iскарютському Павлушi, кого вiн, Iуда, промiняв на ту лелеку обскубану. Щоб вiн плакав, отакими слiзьми плакав у подушку, карався, ограждав i каявся. А я в його бiк i не гляну. Хай кається! Хай! Щоб знав, як зраджувати друзiв. Хай плаче! I задля цього можна й рискнуть.
|< Пред. 388 389 390 391 392 След. >|