JК
Тореадори з Васюкивки :: Нестайко Всеволод Зиновьевич
Страница: 403 из 575Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого пiдступного вбивцi i мстиво сварився кулаком.
Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, i це менi мариться). Боляче. Нi, не сплю.
Привид стояв, трагiчно розмахуючи руками. Бiлий. Без голови. Я бачив його дуже чiтко на чорному тлi каплицi. I оте темне бiля шиї — то ж, мабуть, плями кровi.
Раптом здалося, що вiн наближається до мене, А я не мiг зрушити з мiсця вiд страху. Минула секунда, двi, три… Нi, не наближається. Ходить бiля каплицi й свариться кулаками. А крiзь шум вiтру явно чути з-пiд землi стогiн i плач сотника Горбушi.
Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руцi.
Знiмай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
Знiмай, ну!
Це ж…
Я пiднiс апарат до ока, навiв на привид i клацнув. Ну, зараз щезне. Але привид не щезав.
Це суперечило всiм моїм знанням про привиди. I тут менi стало зовсiм моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликiв. А очима прикипiв до привида, не зводячи з нього погляду. Я не мiг повернутися до нього спиною. Менi здавалося, що тодi вiн кинеться на мене ззаду i схопить руками за горло. Це закон. До привидiв не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.
Тiльки стукнувшись задом об вулик i почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одiрвав погляд вiд привида, щоб нагледiти шлях до втечi. Так само задкуючи, i я перелiз навпомацки через погрiбню.
Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, i це менi мариться). Боляче. Нi, не сплю.
Привид стояв, трагiчно розмахуючи руками. Бiлий. Без голови. Я бачив його дуже чiтко на чорному тлi каплицi. I оте темне бiля шиї — то ж, мабуть, плями кровi.
Раптом здалося, що вiн наближається до мене, А я не мiг зрушити з мiсця вiд страху. Минула секунда, двi, три… Нi, не наближається. Ходить бiля каплицi й свариться кулаками. А крiзь шум вiтру явно чути з-пiд землi стогiн i плач сотника Горбушi.
Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руцi.
Знiмай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
Знiмай, ну!
Це ж…
Я пiднiс апарат до ока, навiв на привид i клацнув. Ну, зараз щезне. Але привид не щезав.
Це суперечило всiм моїм знанням про привиди. I тут менi стало зовсiм моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликiв. А очима прикипiв до привида, не зводячи з нього погляду. Я не мiг повернутися до нього спиною. Менi здавалося, що тодi вiн кинеться на мене ззаду i схопить руками за горло. Це закон. До привидiв не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.
Тiльки стукнувшись задом об вулик i почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одiрвав погляд вiд привида, щоб нагледiти шлях до втечi. Так само задкуючи, i я перелiз навпомацки через погрiбню.