Страница:
430 из 575
— Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?
— Уночi? Позавчора? — дiд здивовано опустив куточки губ. — Гм… Уночi… Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо… бо темнувато було… А що?
— Ну, не вiдчували нiчого… такого?
— Вiдчував? Гм… А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
— Та нi! У такому… у… душевному вiдношеннi.
— А-а… у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв — скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.
— От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?
— Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай —бог милує!
— Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував… Ось гляньте! — I я простягнув дiдовi фотографiю.
У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся — там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
— Ану-ну! — дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. — Що ж то таке? Га?
— Та що ж! Не видно хiба… Я знаю… По-моєму, привид! Без голови!
— Ну-у? — роззявив рота дiд.
З хати вийшов племiнник дiда Салимона.
|< Пред. 428 429 430 431 432 След. >|