Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо — наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.

Як на зло, погода знову зiпсувалася.

Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.

Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ — то суцiльнi сльози твої.

До чого дiйшло — пiдручники торiшнi перечитувати став.

А тут ще й мати серце крає:

— Пiшов би хоч до Павлушi — не нудився б так.

За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.

А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.

Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної — здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.

Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука — справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.

I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться — нiчого не хочеться.

Павлушi добре — сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку…

А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть — менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!

А дощ перiщить… А вода у ринвi дзюренчить без упину… А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю — безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу.