Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Хто сюди пiде? Якби я просто на нього не наразився, вiн би, мабуть, i голови не пiдвiв.

Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч i, перебiгаючи вiд дерева до дерева, починаю обходити дот iзбоку. Тепер я пильную i намагаюся рухатись якомога обережнiше. Та коли я вже був майже бiля мети, з кущiв почулося:

— Ти що — у пiжмурки зi мною граєш? Ану давай звiдси!

Помiтив. Таки помiтив, чортяка!

— Уже й грибочка пошукати не можна, — промимрив я i, набурмосившись, пiшов назад.

От же ж!

Як же я тепер вiзьму iнструкцiю? Невже вони не знали, що будуть вiйськовi навчання? Не може бути. То що ж робить? Отак просто їхати додому, та й усе?

А може, вони тому й звернулися до мене, що сподiваються на мою спритнiсть, пронирливiсть, на те, що я зможу непомiтно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тодi такi — «вони»? Якщо вони хочуть робити щось таємно вiд армiї… Може, «вони» — шпигуни? Е, нi! Юринда! Досить з мене шпигунiв. Були вже в моєму життi «шпигуни». Книш i Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такi дурнi, щоб їх хлопчаки виловлювали.

Та й не стану я робити нiчого шпигунського, що я — бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тодi вже…

Але додому так просто йти я не можу. Мушу дiстати з амбразури ту iнструкцiю. Мушу! Бо iнакше я не поважатиму себе.

Я беру Вороного за сiдло i струшую, щоб вiн подав голос — задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потiм сiдаю i кручу педалi по дорозi — нiбито в бiк села.