Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Я уявив собi, як повернеться Павлуша пiсля успiшного виконання небезпечного секретного важливого завдання, як нагородять його медаллю, цiнним подарунком або навiть просто Грамотою, i вiн, зашарiвшися, скромно, як дiвчинка, опустить очi, нiби вiн нiякий не герой (вiн це умiє!). А Гребенючка пiдiйде i при всiх його поцiлує, а Галина Сидорiвна його обнiме i, може, теж поцiлує, а на мене нiхто й не подивиться, наче я вмер i мене зовсiм нема на свiтi. Я все це собi уявив, i менi стало так гiрко, нiби я полину наївся. I менi захотiлося, щоб зараз розчахнулась земля i поглинула мене назавжди, щоб прилетiв з полiгону, отам, де гупало, якийсь випадковий снаряд i розiрвав мене на атоми.

Але снаряд не летiв, i земля не розчахувалася. Тiльки ставало дедалi темнiше — надходив вечiр. За кiлька метрiв уже нiчого не видно. Десь близько протрiскотiв мотоцикл, i не розбереш — чи то в бiк села, чи то в бiк лiсу…

Може, це старший лейтенант Пайчадзе повiз Павлушу виконувати секретне вiйськове завдання?

Невгамовний неспокiй опанував мене. Мене шалено смикало i штовхало гайнути туди, до доту, i глянути, що ж там робиться.

Але залишки гордостi й благородства, що жменькою маку ледь торохтiли на самому денцi спустошеної горем душi моєї, не пустили.

Чого ж це я лiзтиму, заважатиму, як мене вiдхилили? Хай собi займаються своєю важливою справою, хай! I бракувало ще, щоб Павлуша побачив мене отут нещасненького, вiдкинутого, як непотрiб, жалюгiдного.

Ця думка пiдхопила мене з землi, вмить посадила на Вороного i чимдуж погнала у село. Нi, цього я б не пережив! Якби таке сталося — то хоч у прiрву сторч головою.