JК
Тореадори з Васюкивки :: Нестайко Всеволод Зиновьевич
Страница: 487 из 575Машини з ходу влетiли в село i, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагарiна.
У свiтлi фар я ще здаля побачив людей, якi поралися бiля плоту, i трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили своє мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я мимохiть здивувався — невже так мало часу минуло. А менi здалося — цiла вiчнiсть.
«Бобик» полковника пiд'їхав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.
Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола Павлович, i зооiехнiк Iван Свиридович — коротше, все наше сiльське начальство. Вони оточили офiцерiв i всi разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в машинах гуркотiли невимкненi мотори.
А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне — аби тiльки мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. «Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чiпайте, будь ласка, ну…» — причитував я сам собi. I боявся пiдвести очi, щоб не зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водiєм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. I чекав, вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн уже щось упевнено говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, — очевидно, ставив завдання.
У свiтлi фар я ще здаля побачив людей, якi поралися бiля плоту, i трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили своє мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я мимохiть здивувався — невже так мало часу минуло. А менi здалося — цiла вiчнiсть.
«Бобик» полковника пiд'їхав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.
Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола Павлович, i зооiехнiк Iван Свиридович — коротше, все наше сiльське начальство. Вони оточили офiцерiв i всi разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в машинах гуркотiли невимкненi мотори.
А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне — аби тiльки мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. «Ну, будь ласка, ну, що вам — шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чiпайте, будь ласка, ну…» — причитував я сам собi. I боявся пiдвести очi, щоб не зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водiєм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. I чекав, вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн уже щось упевнено говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, — очевидно, ставив завдання.