JК
Тореадори з Васюкивки :: Нестайко Всеволод Зиновьевич
Страница: 494 из 575От же ж! Наче навмисне!
— Да, доведеться на вiрьовках, да, — погодився Пайчадзе — Айда!
Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був i собi, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.
— Сиди, сиди! Ми вже якось самi, да! Заважатимеш тiльки…
Кров кинулася менi в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберiгає, щоб чого, бува, не трапилось. I Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темнiє човен його попiд стiною хати — пiдплив, дивиться: нiколи ж не бачив амфiбiї отак близько i в дiї.
Замукала стривожено корова — солдати вже обв'язували її вiрьовками.
— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрiсi баба Мокрина.
— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась iз дочок.
— Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! — пiдкинула друга. — Спокою од вас нема!
— От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! — забiдкалась баба Мокрина. — Рiдну матiр за боже пошиття не мають!
I раптом голос її набрав сили й металу:
— Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото маєте, маєте!
«Щось баба явно передала кутi меду, — подумав я. — Якби бог навiть i iснував на свiтi, не став би вiн заради однiєї баби та її сiмейних стосункiв витрачати стiльки пороху i енергiї. Дуже вже неекономно. Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки людей має страждати через одну бабу».
— Та цитьте, мамо!
— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.
Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.
— Да, доведеться на вiрьовках, да, — погодився Пайчадзе — Айда!
Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був i собi, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.
— Сиди, сиди! Ми вже якось самi, да! Заважатимеш тiльки…
Кров кинулася менi в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберiгає, щоб чого, бува, не трапилось. I Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темнiє човен його попiд стiною хати — пiдплив, дивиться: нiколи ж не бачив амфiбiї отак близько i в дiї.
Замукала стривожено корова — солдати вже обв'язували її вiрьовками.
— Обережненько! Обережненько! — зойкнула на стрiсi баба Мокрина.
— Та не гавкайте, мамо! — роздратовано гукнула котрась iз дочок.
— Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! — пiдкинула друга. — Спокою од вас нема!
— От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! — забiдкалась баба Мокрина. — Рiдну матiр за боже пошиття не мають!
I раптом голос її набрав сили й металу:
— Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото маєте, маєте!
«Щось баба явно передала кутi меду, — подумав я. — Якби бог навiть i iснував на свiтi, не став би вiн заради однiєї баби та її сiмейних стосункiв витрачати стiльки пороху i енергiї. Дуже вже неекономно. Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки людей має страждати через одну бабу».
— Та цитьте, мамо!
— Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! — знову закричали дочки.
Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.