Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Може, тому, що сам вiн був страшенно симпатичний, з отих хлопцiв, якi в iграх завжди бувають Щорсами i Чапаевими. I командував вiн солдатами по хлоп'ячому просто, без начальницького тону. I я подумав, що як менi коли-небудь у життi доведеться командувати, я буду командувати саме отак.

Триста п'ятдесят перший од'їхав.

Через якусь хвилину човен черкнув дном об землю.

Про велосипед Павлуша додумався сам, не довелося йому й говорити.

— Сiдай на багажник, — сказав вiн, ставлячи велосипед бiля човна.

Тримаючи за кермо, вiн довiв велосипеда до сухого, а вже там сiв у сiдло.

Павлуша довiз мене додому швидко i без всяких пригод. Нiхто на нас i уваги не звернув. У нас часто так їздягь, особливо хлопцi — один педалi крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.

Дома в нас не було нiкого. Навiть Яришка, певно, прокинулась i побiгла кудись.

Павлуша допомiг менi зашкандибати в хату, потiм допомiг перевдягтись у сухе. Сам я й штанiв, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, i Павлушi довелося тягнути лiву холошу хвилин з п'ять — обережненько, по сантиметру, бо так болiло, що я не мiг не стогнати.

Поклавши мене в лiжко, Павлуша сказав:

— Лежи, я по медичку мотону.

Лiкарнi в нашому селi не було. Лiкарня була у Дiдiвщинi. А в нас — тiльки фельдшериця Люба Антонiвна, яку всi звали «медичка». Проте наша медичка важила бiльше, нiж уся дiдiвщинська лiкарня. Така вона була тямуща у справi зцiлення хворих. I за складних випадкiв лiкарi кликали її на консилiум.