Страница:
516 из 575
Побачив, що я дивлюсь на нього, усмiхнувся i поклав шкарубку жилаву руку менi на лоба:
— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?
Це було так незвично, що я мимохiть усмiхнувся. Дiд зроду не казав менi таких слiв. I рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебiльшого вона торкалася зовсiм iншого мiсця, i зовсiм не так нiжно. Батьковi й матерi завжди було нiколи, i виховував мене дiд. Виховував по-своєму, як його колись у дитинствi ще за царату виховували. Я, звiсно, виступав проти такого виховання i доводив, що то дореволюцiйний жандармський метод, засуджений радянською педагогiкою. Але дiд давав менi потиличника i казав «Нiчого-нiчого, зате перевiрений. Скiльки великих людей ним виховано. I мовчи менi, сатана, бо ще дам!»
А тут, бач, «синку», «милий»…
Почувши дiдовi слова, з кухнi вибiгла мати.
— Синочку, любий! — кинулася до мене. — Краще вже, правда?
Вона притулилася губами до моєї скронi (мама завжди так мiряла температуру i менi, i Яришцi i завжди вгадувала з точнiстю до десятих).
— Тридцять шiсть, не бiльше. Ану помiряй! — Вона сунула менi пiд пахву термометр.
Iз спальнi зашльопав босими ногами батько, заспаний, скуйовджений, у самих трусах — тiльки прокинувся.
На обличчi його була розгублена усмiшка.
— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче! Бачу!
— Та цить! Розкричався! — гримнула на нього мати. — Вiд такого крику в нього знов температура пiдскочить.
Батько одразу втягнув голову в плечi, навшпиньках пiдiйшов до лiжка i, схилившись до мене, пошепки сказав:
— Вибачай, то я од радостi.
|< Пред. 514 515 516 517 518 След. >|