Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

— Та я б посидiв, звичайно… Але ми, знаєш, домовились…

— Ну йди, — сказав я тихо й приречено.

— Та ти не ображайся. Я ще забiжу. Ти, головне, вiдпочивай, добре їж i видужуй. А я… Бо там, знаєш, ще все-таки… Ну, бувай!

— Бувай! — через силу усмiхнувсь я. — Вiтай там хлопцiв!

I вiдчув, як щось у горлi заважає менi говорити — наче галушка застряла.

— Я ще до обiду забiжу обов'язково! — бадьоро вже з порога гукнув Павлуша i побiг.

Вiн навiть не сказав, з ким i про що вiн домовився i що ж там все-таки…

Значить, ясно з ким! З нею! Побiг її порати Ех!..

А чого обов'язково її? Може, й не її зовсiм. Що, нiчого зараз робити в селi, чи що! А ти хотiв, щоб вiн бiля тебе нянькою сидiв! Побiг собi хлопець у справах якихось, а ти вже розкис. Ковтай оно лiки i не мороч голови. Цiкаво, а ти б сидiв бiля його лiжка? Згадай, як ото Яришка хворiла i мама просила коло неї посидiти. Як ти нудився! От i не видумуй. Не видумуй. Не виду…

Зненацька лiжко моє хитнулося, м'яко зрушило з мiсця i попливло, погойдуючись, до вiкна…

Я не здивувався, не злякався, тiльки подумав: «Видно, i нас затопило. А вiд мене приховували, не хотiли хвилювати, бо хворий… Тому й Павлуша побiг — рятувати батькову бiблiотеку. У них же стелажiв з книжками — на двi з поло-виною стiни. Поки всi винесеш!..»

Лiжко моє випливло крiзь вiкно на вулицю. Навколо вже не видно було нi хат, нi дерев — нiчого, крiм бiлої, пiнистої води, з краю в край. Бiлої, як молоко. Я спершу подумав, що то туман стелеться так низько над водою. Але нi, то не був туман, бо видно було далеко, до самого обрiю.