Страница:
524 из 575
А от тарiлка сиру, щедро политого сметаною, i партика хлiба, принесена на моє прохання Яришкою, пiшли туго. Пiвтарiлки я ще сяк-так виїв, а далi почав давитися. Набивши повен рот сиру I хлiба, я жував-пережовував ту жуйку по кiлька хвилин i не мiг проковтнути. Ремигав, як той старий вiл.
Уже й молоком запивав, i рiзко смикав назад головою, як це робить завжди мати, ковтаючи таблетки, та все марно — не ковталося. «Ну, все! — з жахом подумав я. — Уже й їсти не можу. Не приймає органiзм iжi. Все! Капець менi! Кришка!»
Я безсило вiдкинувся на подушку.
Лежав i прислухавсь, як усерединi в мене щось булькало, бурчало й переливалося. То гуляли в порожньому животi одинока яєчня, трошечки сиру й молока. Гуляли, не в змозi порятувати слабiючого органiзму.
Кольнуло у боцi!.. I нога затерпла, мабуть, кров туди вже не доходить… I рука лiва якась безсило млява. Це ж там серце близько… Видно, серце вже вiдмовляється працювати…
О! Диха-iи вже важко. Уривчасте якесь дихання. I пальцi на руках уже посинiли, здається, одмирають. Ех, жаль — нема Павлушi. Хотiлося б з ним попрощатися. Не встигну, мабуть…
З-за печi визирнуло лукаве Ярищине око. Вона смiялася. Вона й не уявляла, як менi зле. Вона думала, що я придурююсь.
Треба їй якось довести, що це не жарти, що менi таки погано, що, може, це останнi мої хвилини… Я не мiг помирати пiд її хихикання.
— Яришко, — ледь чутно промовив я. — Iди сюди.
Вона вийшла з-за печi.
— Яришко, — зiтхнув я i замовк. Вона пiдiйшла ближче.
|< Пред. 522 523 524 525 526 След. >|