Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

— Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю… Ану розказуй! — Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.

— Ну що… Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився «Павлуша, — питає, — Завгороднiй?» I простягає конверт. I як газоне — тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах — обличчя не розгледиш.

— Точно!

— Ну, розгорнув я листа. «Дорогий друже… секретна справа… треба прийти у Вовчий лiс до дота… в амбразурi iнструкцiя».

— В розколинi над амбразурою.

— Точно.

— Ао котрiй годинi?

— О двадцятiй нуль-нуль.

— А менi о дев'ятнадцятiй.

— Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?

— Аякже. Тiльки давай спершу ти.

— Ну, значить, пiд'їхав я до доту, тiльки туди, а мене — цоп! — за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. «Куди, — каже, — оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?» Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн «оп'ять» каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: «Прийди», — i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав… Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. «Ах так, — на повний голос крикнув. — Не пускаєте, то я додому пiшов.