Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Бо спершу мусив же таки глянути на ту щоглу бiля школи — як ви думаєте?! А що, як там… Хоча ми з Павлушею,звичайно, домовилися, що вiн уважно стежить за щоглою, кiлька разiв у день дивиться на неї i менi доповiдає. Але що, як вiн запрацювався i…

На щоглi сидiла сорока i легковажно струшувала довгим хвостом. Побачивши мене, знялася й полетiла. Нiякого прапорця не було.

Тепер я мiг спокiйно чепуляти до вулицi Гагарiна.

Ще здалеку я почув веселу музику будiвництва: дзвiнко цюкали сокири, лунко перестукували молотки, i голосисто виспiвувала циркулярка, яку лритягли з колгоспної столярнi й поставили пiд нашвидкуруч збитим навiсом бiля електричного стовпа. I вся вулиця смолисто пахла свiжою стружкою. Все навколо гуло й мурашилося — туди-сюди сновигали люди, несучи дошки, колоди, рiзне причандалля. Здебiльшого то були молодi, гиряво стриженi здоровi парубки, голi до пояса. Лише по зелених штанях i чоботях можна було впiзнати, що то солдати. На пiдручних роботах у них були нашi хлопцi й дiвчатка. Оно й Вася Деркач, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Та й Павлуша десь iам, мабуть.

Ремонтували хати, латали повiтки, ставили новi тини й паркани.

I працювалося їм, видно, весело, з насолодою — хтось спiвав, хтось насвистував, хтось жарти вiдпускав, i враз вибухав дружний регiт…

Я став на розi за криницею з дашком i тiльки заздро позирав на цю веселу, гамiрливу метушню. Позирав i ховався за криницю.