Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити таємно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися.

Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав.

Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося.

Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання.

В армiї, виявляється, завжди так: нiхто нiчого не знає, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога — бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно — армiя щохвилини мусить бути готовою до бою.

Добре, що хоч Пайчадзе з своїм пiдроздiлом лишився в таборi — «в охранении».

Бо Галина Сидорiвна сказала йому:

«Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мої даремно не хвилювалися й не переживали!»

Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту їздив звiтувати їй, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею).

I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.

А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.

Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.

Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав… Iудою його називав!).

I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.

I прийшла вона радитися до Галини Сидорiвни.