Страница:
570 из 575
Павлуша зиркнув на мене, потiм одвернувсь i несмiливо пробубонiв:
— Може… Ганю?
Я махнув рукою:
— Давай!
Яка врештi рiзниця? Треба, щоб хтось просто оголосив, а хто, кiнець кiнцем байдуже. I як йому хочеться…
Так Гребенючка стала учасницею ще однiєї «таємницi трьох невiдомих».
I от нарештi смеркло.
Ми з Павлушею тихцем, щоб не привертати до себе уваги, вихопилися з гамiрного весiльного гурту i гайнули додому. Там ми обережненько винесли з сарая свою «таємницю», приторочили до багажника, сiли на велосипеди i поїхали у поле, що за колгоспним садом, де весiлля.
Погода була чудова, така, як треба, i небо чисте, i вiтер є. Почали запускати. Не дуже-то легка виявилася ця справа. Хоч запускали й з велосипеда. Я мчав на велосипедi, стискаючи у руцi котушку, а Павлуша бiг позаду, пiдтримуючи його. Аж от нарештi злетiв, знявся й пiшов-пiшов. Все вище й вище вгору… Кинувши велосипед, я обережно розмотував величезну саморобну котушку.
Пiдбiг Павлуша з кошиком у руках. Почав допомагати, бо вже важко було тримати.
Ну от, усе! Котушка розмоталася.
— Ну, пiдключай! — кажу я, а в самого серце — як телячий хвiст, — вийде чи не вийде…
Павлуша порається бiля кошика, руки в нього тремтять. I…
Я навiть сам не сподiвався, що так буде здорово. У темно-синьому небi барвисто засвiтився чарiвний лiхтар. «Слава Галинi Сидорiвнi!» — золотом палали на ньому слова з одного боку.
«Бажаємо щастя!» — червоно свiтилося з другого боку.
«Не забувайте нас!» — жовто промiнилося з третього.
|< Пред. 568 569 570 571 572 След. >|