Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох… А тепер…

Явi — «Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!»

А менi…

Одна лишалася надiя — на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.

Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав.

Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли — так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу — все в горлi застряє) i неквапом — ще є час — iду до Яви.

— Яво! — гукаю через тин.

Вiн не озивається.

«Невже це в мене сили нема крикнути?»

— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну катушку.

Не озивається.

Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!

— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..

Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи.

«Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку — ще ж рано».

Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви.

Я мотонув назад.

Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.