Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

 — Ти завоював багато земель, ти пiдкорив багато народiв, ти вписав своє iм'я в iсторiю вiкiв Стародавнього свiту! Але невблаганна смерть пiдстерегла тебе, i от ти вмираєш. Плачте, раби, великий Гаменхотеп вмирає!

Хлопцi завили, як шакали.

— Ну, давай-давай — лягай i умирай, — пiд акомпанемент цього виття сказав Стьопа Карафолька.

Я лiг.

— Прощайся i… — махнув рукою Стьопа.

— Прощайте, — похмуро проказав я. — Не поминайте лихом. Пробачте, мо' що не так. Кланяйтесь мамi, тату, Галинi Сидорiвнi i всiм нашим.

— Обiйдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа.

Я заплющиь очi i голосно зiтхнув — випустив дух.

— О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! — так одчайдушне заверещав Стьопа, що менi самому стало страшно i жаль себе.

— Але iм'я його буде славне у вiках! I пiрамiда великого Гаменхотепа збереже для поколiнь пам'ять про нього. За роботу, жалюгiднi раби! За роботу!

I хлопцi заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кiлька хвилин я вiдчув, що на груди менi навалюється важенний тягар i менi нема вже чим дихати.

— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справдi помру. Гей!

— Цить! — гаркнув Стьопа. — Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвякiв!

I поклав менi величезного кавуна прямо на пику. Я тiльки кавкнув.

— Е нє, хлопцi, так вiн i справдi гигне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.

I кавун з моєї пики вiдкотився.