JК
Перекотиполе :: Квитка-Основьяненко Григорий Федорович
Страница: 27 из 36Ходить, перебіга з-під одного дерева під друге, руки ломить, сам себе не тямить. «Трохиме, Трохиме! ти спиш, не боїшся нічого?» – так голосно зо страху сказав він.
– Ні, я не сплю та й не боюсь нічого,
– Грім уб'єть!
– Воля божа! Я се знаю, та хоч і лежу, та молюсь богу.
– Хіба ж він і помилує, як йому молитися? Ух! як затріщало у лісі вп'ять!
– Помилує, тільки покайся…
– Як покаятись такому грішнику? Як мене бог може простити?
– А що ж! Кайся від щирого серця, твої гріхи не які великі, ти так грішен, як і усяк чоло… Господи! що се?
Тут вони впали обидва навколішки…
Огненна стріла прорізала усе небо і, як оком моргнути, вдарила у те саме дерево, під котрим попереду стояв Денис і отеє прийшов до Трохима. Дерево превисоченне було; його так до половини у мілку щепу розбило і усі гілля стерло і зм'яло, так що і сліду їх не зосталось.
Насилу піднявся Денис; а се від них, де вони стояли, теж під деревом, було не більш як саженів з десяток.
Очунявши трохи, ухопив Трохима за руки і став прохати: «Ходім, ходім відсіля! тут нас бог поб'є».
– Куди ж ми заховаємось? – каже йому Трохим. – Бач, яке лихо по усьому лісу? Отто грім запалив дерево; бач, горить. Адже і далеко від нас, та й по усьому лісу така халепа.
– Ой, страшно, страшно! А то хто сидить та дивиться на мене?
– Бог з тобою! Нема нікого. Молись лучче богу!
– Мене і бог не помилує. Ти думаєш, я такий… Ох, лице запалило!
– Помилує, молись, кажу, та кайся.
– Ні, я не сплю та й не боюсь нічого,
– Грім уб'єть!
– Воля божа! Я се знаю, та хоч і лежу, та молюсь богу.
– Хіба ж він і помилує, як йому молитися? Ух! як затріщало у лісі вп'ять!
– Помилує, тільки покайся…
– Як покаятись такому грішнику? Як мене бог може простити?
– А що ж! Кайся від щирого серця, твої гріхи не які великі, ти так грішен, як і усяк чоло… Господи! що се?
Тут вони впали обидва навколішки…
Огненна стріла прорізала усе небо і, як оком моргнути, вдарила у те саме дерево, під котрим попереду стояв Денис і отеє прийшов до Трохима. Дерево превисоченне було; його так до половини у мілку щепу розбило і усі гілля стерло і зм'яло, так що і сліду їх не зосталось.
Насилу піднявся Денис; а се від них, де вони стояли, теж під деревом, було не більш як саженів з десяток.
Очунявши трохи, ухопив Трохима за руки і став прохати: «Ходім, ходім відсіля! тут нас бог поб'є».
– Куди ж ми заховаємось? – каже йому Трохим. – Бач, яке лихо по усьому лісу? Отто грім запалив дерево; бач, горить. Адже і далеко від нас, та й по усьому лісу така халепа.
– Ой, страшно, страшно! А то хто сидить та дивиться на мене?
– Бог з тобою! Нема нікого. Молись лучче богу!
– Мене і бог не помилує. Ти думаєш, я такий… Ох, лице запалило!
– Помилує, молись, кажу, та кайся.