Сердешна Оксана   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

– А що, Оксано! – став казати Петро, поспішаючи за нею, шо мов ластівка летить ідо землі від радощів не доторкається.-Чи вже ти хоч надумалася? Казала, що підеш за мене, то не мори мене; нехай я пришлю людей, поберімося вже собі.

Яково ж то було Оксані се вп'ять слухати? Вона тільки що слухала копитана, як він божився, заприсягався, що дуже-дужє любить і без неї вмре, так вже певно озьме її за себе; от як не видно – людей від себе пришле; а тут Петро з своїми старостами. Чи можна ж сьому статися? Ще вона не одуріла! Вона б усе розказала Петрові, щоб вже покинув об ній думати, що вона вже піде за копитана; усе б йому розказала, так-бо копитан не велів і самій матері ні слова казати. «Я,– каже,– сам опісля усе розкажу». От Оксана мовчала, мовчала, далі й каже: «Ви б вже покинули об сьому й думати».

– Ні, Оксано, не так я тебе полюбив, щоб викинув сюю думку. Подумай ще, Оксано,– сказав се Петро та й пішов своєю дорогою.

Тільки що Оксана з водою у двері– мати на неї і напалася: і де вона була, і чого так довго ходила, що вже удруге у піч дровець накладала, а її нема, що вже й діжа зійшла, і усе, усе їй вичитовала. Так не на таківську-бо напала! Попереду поставила потихеньку відра з водою, далі як кинеться до матері, як стане її приголублювати, приговорювати: «Не сердься ж, моя мамочко, рибочко, перепілочко, зозулечко! Прости ж мене! Як пішла по воду, а там подруженьки зострілися.