Сердешна Оксана   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Сумуючи, чи вечеряла, чи не вечеряла, троха чи й брала ложку у руки, звалилася на подушки, та й стала тихенько плакати… та й дума собі: «Так так-то він мене любить?… Так-то він об мені жалкує, що хотів посміятись надо мною?… Хіба ж я тобі не казала, що я тебе дуже-дуже люблю? Не треба мені ні панства, ні багатства; будь хоч простий мужик-личман, я тебе усе рівно любитиму!… Не треба мені ні золота, ні перстенів, ні намиста; нехай сонечко на мене не світить, нехай місяць для мене потускне, нехай зірочки від мене поховаються, квіточки передо мною зав'януть, пташечки не щебечуть, річечка висохне, світ зміниться… мені до сього усього нужди мало, аби б я бачила тебе поусякчас, дивилася у твої карі очиці, слухала, як ти мене зовеш душкою Оксаною, як ти розказуєш, що як мере любиш… от моє й щастя, моє панство, моє царство у тім уз однім! Я ж думала, що й ти так любиш свою Оксану! /ж, бачу, ти раднісінький згубити її, світ зав'язати… Бог вже з тобою. Сказала б я, що після сього не буду я тебе любити: ні, щиро, вірно тебе любитиму до смерті моєї; бо раз чоловік родиться й душу приньме, так раз і любить. Казала б я, що не хочу тебе любити: ні, чи скаже чоловік, що не хоче на світі жити, не хоче собі здоров'я, щастя? Так і я: ти – моя радість, втіха, щастя, увесь світ… як же мені тебе перестати любити? А що правда, що не хочу до тебе виходити, не хочу говорити з тобою… і таки не піду, не піду й не піду; і не вийду до тебе, хоч ти мені бог зна що роби, давай; слова тобі не скажу, поки не побереш за мене рушників по закону…» Та з сим словом устала, вдарила три поклони та вп'ять і лягла, вже з думкою спокійнішою.

Уранці порається з матір'ю, аж ось із волості десятник– рип у хату. Помолившись богу, сказавши: «Дай боже вам день добрий! Нехай вам бог помага!»,– далі й каже:– «Звілтеся, тьотушка, до себе постій прийняти».

– Який там постій? – аж скрикнула Векла.-Через віщо се? Сказала громада, як я просила, щоб у самих жінок, де чоловіка нема, щоб там нікого не ставити? Я ж ще плачу постоялне у поміч бідним. Хто ж се з вас видумав? Який там постій?

– Я, Уласівно, не знаю, тільки послав голова, нехай, каже, приньмає до себе копитана. Бач, твоя хата, каже, краща, чим де він стоїть.

Подумала Векла, подумала й каже:

– Що ж мені з тобою говорити? Ти посланий. Я сама піду до голови і розкажу усе.