Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Мене напрягало те, що саме зараз Лорна може сидіти у себе в кімнаті, у цій своїй брудній блядській норі, насилати на мене своїми «магіями» розмаїті нещастя й немочі. Яке вона має право? Дратувало навіть не те, що вона мені бажає зла, а те, що вона бажає мені довести, що вона непохитна у своїй вірі – десь у такому плані. Просто вона не реалізовує себе в іншому, говорив я собі, тому й намагається комусь щось довести.

І все ж її впертість мене дратувала (і лякала). її нахабство мене дратувало (і лякало). Дратувала й лякала її потрясаюча абсурдність, ІРРАЦІОНАЛЬНІСТЬ, чорт забирай, віра в те, що вона ПРЯМО ЗАРАЗ НА МЕНЕ МОЖЕ ЯКИМОСЬ ЧИНОМ ВПЛИВАТИ!

«Лорна! Ти! Слухай сюда! Якщо ти думаєш, що ти мене цим затравиш, ти глибоко – глибоко! – помиляєшся, бейбі», – сказав я вголос. І замовк.

Тишею відповіла мені квартира.

Я усвідомив, що це стерво таки здійснило щойно вплив на відстані. Змусило мене відреагувати на її БЕЗГЛУЗДІ, хай їм грець, спроби вивести мене з себе.

До біса, вона таки вивела мене з себе!

І зразу ж наступна думка: спалити листівку!

Це було геть алогічно. Але на секунду я припустив… що, можливо, через сиґілу, а можливо, й іншими шляхами… Лорна справді маніпулює мною. Насилає немочі й нещастя… Я відчував себе геть вразливим, відкритим для усіх її «магічних» злодіянь.

Я витягнув з раковини сигілу й вискочив на балкон. У старому відрі, що там стояло, я підпалив папір і спостерігав, як він горить.