Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Це видовище паралізувало мене своїм жахом, однак не стільки потворність істоти била по нервах, як повна беззахисність, доступність перед нею. Зрештою, сам факт цієї нечистої сили, існування якої наяву я категорично заперечую… У сні я глибоко в собі знав, що ось це і є справжня нечиста сила і з нею жарти погані.

Світло потьмяніло. Атмосфера в присутності жалібниці згустилася до жаркого, виснажливого відчуття тривоги. Я знав, що не зможу сховатися від неї ні у ванні, ні у спальні, ні навіть у шафі. Ця баба прийде і торкнеться мене скрізь. І вона явно збиралася це зробити, але тут я прокинувся. Мене ще довго не полишало відчуття, ніби я от-от відчую її противний, паралізуючий доторк.

ЖЖ-юзер Lorna прокоментувала цей запис таким чином: «Шо, дристуняра? Нравиццьо?Я тобі не простила і не прощу. І мій бабка зохаває тибе».

Після чого я забанив Лорну у своєму же-же на віки вічні. Це була повна параноя. Щоденна пригніченість після нічних кошмарів, регулярні записки з побажданнями всього най– най-від Лорни, якісь заледве не містичні завали на роботі та погіршення зору – це все стало причиною моєї невідступної хандри, яку вважали «осіннім синдромом», пов'язуючи цей стан зі скороченням світлої частини доби. Не маючи інших приятелів, крім кількох вірних блог-френдів у же-же, котрі щодень читали мої записи, я почувався покинутим і ослаблим. Все було майже так, як півроку тому навесні, коли я шукав собі пристойну дав а лочку, а натомість знайшов Жанну.