Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Вони спокійні й печальні, мов ангели. Вони лягають біля нас, пригортаючи нас до себе. Я знаходжу в собі останні сили, щоби відірвати погляд від білого, може, навіть трохи сірого, але дуже тихого, дуже тихого неба. Повертаю голову й бачу лице Аліка. Воно розбите, страшне і мало схоже на обличчя того Аліка, якого я знав кілька хвилин тому. Але я бачу його рот, він щось шепоче. Шепоче для мене.

Алік дивиться мені в очі, і в його погляді – радість. Нарешті я можу розібрати його шепіт:

– Світ прекрасний, Йостеку… Світ великий і прекрасний…

Немає більше сил. Голова сама відвертається, і мій погляд знову рине в небо. Але цей шепіт: «Світ прекрасний і великий, Йостеку, світ великий і прекрасний…» – цей шепіт залишається зі мною…

V.: Ти зараз бачиш мене?

?.: Так, світ знову стає ближчим… реальнішим, чи як. У мене враження, ніби я прожив півжиття…

V.: У мене приблизно таке ж… А як зараз самопочуття?

?.: Я знову почуваюся собою. Немає більше нікого з персонажів, усі камені вільні. І ще… Таке враження, ніби вся пітьма залишилася позаду.. Приблизно так… Мені подобається ця фраза: «ніби вся пітьма залишилася позаду»… Де тут на диктофоні «стоп»?

[кінець плівки]