Щира любов   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

– Так, панотченьку! І мені веселіш буде на душі, коли вам весело буде з Семеном Івановичем.

– Так, може, тобі, Галочко, скушно буде, що ти сама собі сидітимеш? – спитав Семен Іванович, пильно приглядаючись їй у оченята.

– І то вже, – сказала Галочка, опускаючи очі-зірки свої у землю. – Буцім я сама собі сидітиму. Адже батенько мене не віджене, коли і я тут буду з своїм ділом. Тут-таки робитиму своє, а тут слухатиму, об чому будете розговорювати або що читатимете. Я хоч і читають, а дещо второпаю.

Так і положилися, щоб Семен Іванович, коли тільки захоче, щоб і приходив.

Та й зачастив же! Що в бога день, покінча своє діло, справить що треба та, не оглядаючись, – на Гончарівку, бачите, до Олексія… більш нічого, йому буцімто тільки його і треба. Тут вони сидять, розговорюють, читають. Олексій розпитує, як що трудне та непонятне для нього у четьї мінеї; Семен Іванович товкує, та так чисто, що неначе в рот кладе; а Галочка так і слуха: забуде і роботу, устромить голку у полотно та й не виводить її, ручку опустила, головку підняла, а очиці – як ясочки, так і не сходять з Семена Івановича… так-то щиро слуха.