Людина, що прийшла надто рано   ::   Андерсон Пол

— Ні, — задумливо промовив він, — ми люди вільні і говоримо, що нам забажається.

— Але робити, чого забажаєте, очевидно, не можете, — зауважив Хельгі.

— Що ж, — обізвався Джеральд, — ясна річ, ми не можемо, наприклад, убити людину тільки за те, що вона нас образила.

— Навіть якщо та людина вбила твого родича? — спитав Хельгі.

— Навіть тоді. Король… Король помщається за всіх нас.

— Твої оповідки гарні, — посміхнувся я, — тільки отут ти спіткнувся. Як може один король вистежити всіх убивць, вже не кажучи про те, щоб їм помститись? Тоді в нього не стане часу розжитися на спадкоємця.

Вибухнув такий регіт, що гість неспроможний був мені відповісти.

Наступного дня Джеральд у супроводі раба, що мав роздувати міхи, пішов до кузні. Я ж цілу добу пробув у Рейк’явіку в Яльмара Широконосого, їздив домовлятися про купівлю овець. Я запросив Яльмара до нас погостювати деньок, і ми прискакали в садибу з ним і його сином Кетілем, рудим двадцятилітнім парубійком похмурої вдачі. Йому свого часу теж відмовила наша Торгунна.

Джеральда я застав у залі, де він понуро сидів на лаві. На ньому була одежа, яку я йому подарував — його власна була вся пропалена іскрами і забруднена попелом. Чого ж іншого можна було чекати від цього телепня? Він про щось стиха розмовляв з моєю дочкою.

— Ну, — запитав я ще на порозі, — як працювалось?

Мій керл Грім захихикав:

— Поламав два списових наконечники, а пожежу нам пощастило загасити: а то згоріла б уся кузня.

— Як? — вигукнув я.