Мор   ::   Шевчук Валерій

Странній простяг руку до оголених грудей дзвонаря — спалахнуло й заграло зелене світло. Зирнув із солодким жахом і раптом згадав, яке має бути власне обличчя. Он воно, те, що загублено на бойовиську, он воно — причина його болю й безпам'ятства.

Відбувалося щось незвичайне: він сам ставав отим ченцем, котрий безживне розпластався перед ним на землі. Порожні груди страннього раптом наповнилися прохолодною вільгою, відчуттям звільнення і тихого щастя — ченцеве «я» увіч переходило в нього, затоплюючи кожну клітину тіла. Наповнювався живою присутністю цього донедавна чужого собі чоловіка і вже знав його ім'я. Знав усе, що може знати людина про себе, пізнав навіть страх, що відчув чернець у хвилини кончини, — себе порожнього побачив серед вулиці. Щось високе, сіре, безлике стояло й лило чорний вогонь погляду, щось не схоже на людину, але в людському образі — сірий птах з велетенськими, складеними за плечима крильми, простягнута вперед кощава рука з пазурами; господи, здригнувся раптом странній і впав, гримнувши коліньми, на брук. «Господи, — зойкнув він, схиляючись над розпластаним, бездиханним тілом, — що це відбувається?» З його очей покотилися сльози — оплакував він отого неживого і розпростертого, оте тіло, що поволі дубіло й виставляло до сірого неба оскалене, неживе лице.

Ні, він ніколи не знав того, котрий так нагло помер у нього на очах; ні, він не міг уже його пізнати, отого сірого й безликого, якого так нагло перелякався.