На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

Сітка, якою ловлять рибу, — непотрібні й шкідливі думки. Звемо ми їх бісом нашептаним, і, може, воно так і є. Мені, Ісакію, не хотілося б припинати тебе до чепи й бичувати, що мусив би я вчинити: маєш досить розуму, щоб отямитися.

Ісакій приплющився там, біля дверей, погасивши для себе цей засипаний листям світ і той клаптик іскристої води.

— Знаєш, Лаврентію, — тихо сказав він. — Той, що навістив мене в печерах із обличчям Христа, все-таки не міг бути дияволом…

— Забудь ти про це, Ісакію, — тепло сказав Лаврентій, повертаючись до Ісакія. — Забудь навіки. Ніхто тобі не повірить, що до тебе сходив сам бог, та й неможливо це. Замалий ти чоловік, Ісакію. Пригідніше визнати, що то був диявол у подобі божій, а коли так, то тобі всі поспівчувають. До божого обранця, коли він не цар, всі озлобою кипітимуть, а до занепалого від бісівських підступів кожен поблажливість віднайде. Так уже повелось у нашому світі.

— Але що подумав би тоді про себе я сам? — розплющився Ісакій.

— А що про себе думати? Про себе, Ісакію, нема чого думати: про людей краще думай. Про те, що тобі між ними жити треба.

Він узяв листка, потер його між долонь, а відтак понюхав.

— І про те думай, — сказав, — якої гадки будуть про тебе ті люди: чи шани ти від них заслужиш, чи зневаги!

— А істина божа? — спитав гостро Ісакій.

— Вона у вустах людських. Точніше, в устах сильних. світу цього. Через це і покорятися научав господь.