Страница:
125 из 283
— Я смертного часу свого чекаю, — сказав Теофіл, не перестаючи плакати.
— Коли ж він прийде, той твій смертний час? — спитав Ісакій.
— Казав Марко: завтра чи позавтра. Я думав, що впаду мертвий ще тоді в печері. Побачив би ти, брате, які страшні червоні були в нього очі.
— Бо він світла не бачить, — сказав Ісакій. — Він, як кріт отой, сліпне.
— Не кажи нічого про нього осудливого. То чудо, що я уздрів… Та й узагалі, нічого мені не треба. Все майно своє я роздав, сама тільки мантія і свитка та чоботи мені лишилися.
Тоді сказав Ісакій, раптом споважнівши:
— Неугодне богові ти діло чиниш. Недобре передрікати волю божу.
Теофіл подивився на Ісакія, не розуміючи, а той раптом розсміявся:
— Є добрий спосіб до твого спасіння. Точиш ти сльози, брате, а вони в тебе пропадають даремно.
— І що? — звів заплакані очі Теофіл.
— Раджу тобі: збирай свої сльози, брате. Візьми посудину і збирай. Назбирай її повну, а коли помреш, хай виллють ті сльози на тебе. Нетлінним у часі тоді, брате, пробудеш!
Він кляцнув пальцями і знову засміявся.
— Я не встигну цього зробити, — сказав заклопотано Теофіл. — Печерник Марко вирік мені за кілька днів смерть.
— А я тобі вирікаю довге життя! — тонким і пронизливим голосом сказав Ісакій. — Послухай мене, юродивого, упослідженого з упосліджених, того, до кого диявол чи сам господь-бог спускався!
— А може, то і справді був господь-бог? — спитав, заскаливши око, Теофіл.
— Може, — відгукнувся Ісакій.
|< Пред. 123 124 125 126 127 След. >|