Страница:
228 из 283
Федот сумно покивував головою, був то місяць печалі, великої і незгойної, і все сумне під той час так щільно приставало до серця! Ішов той чернець геть, наповнивши його палкими словами, Федот совав у руку кілька кун, а тоді довго, як їжу, перетравлював ті слова.
Василь начебто неохоче брав від нього гроші.
— Я роздам це жебракам, — казав непремінно, швидко ховаючи куни, і залишав його у великій та болющій тиші.
Випала у той рік снігова зима, білий пух із неба спадав денно і нощно, засипаючи вулиці й будинки, і слуга щоранку прокидай стежку від дому до вулиці. І була та стежка настільки глибока, що чоловік ішов у ній, по груди сховавшись. Вулицею годі було проїхати на санях, а витоптані стежки були вузькі, з гребенем посередині — варто збочити хоч трохи, і нога западала по пах. Через це чернець приходив до Федота засніжений і забрьоханий і довго і рів біля грубки важку червону руку — друга рука йому всохла — і оповідав хрипким, простудженим голосом про сніг і замети а найбільше про те, що корінь усього лихого — сріблолюбство.
— Господь сказав у євангелії: коли людина не відречеться від усього, що має, не може вона до нього наблизитися.
— А той, що просто собі живе, не чинячи нікому лиха, — несміло напитав Федот, — що тому уготовано?
Повертав обличчя до нього Василь, бо так звали ченця, і дивився, наче про щось нерозумне питав у нього Федот.
— Прокляття! — кидав гострим шепотом. — Прокляття і вогонь пекельний!
— Не розбоєм здобув я собі майно, — так само несміло казав Федот.
|< Пред. 226 227 228 229 230 След. >|