На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

— Ти ж знаєш, брате, — тихо сказав він, — монастирськими оборудками Василь відає…

4



Падав у той день м'який лапастий сніг, осідав на дерева, і ті зробилися ще кудлатіші й кругліші, було тепло й безвітряно, а сніг падав і падав. Той сніг вдруге викликав Федора із келії, і він не стримався, щоб не піти до Василя. Спинився біля Василевого мешкання й дивився. Сніг покривав йому кукіль та свитку, брови в нього стали білими стрішками, а сам він аж зігнувся під тягарем налиплого снігу.

— Що, брате Федоре, — спитав, вийшовши, Василь. — Чи не на мене ти очікуєш?

— На тебе, брате Василю, — сказав смиренно Федір, вклонившись.

Вони стояли один супроти одного: Василь — угорі, на ґанку, а Федір — внизу. Між ними танцювало, крутилося безліч сніжин, і дивилися вони один на одного крізь них.

— Прийшло мені дивне на думку, — нарешті обізвався Федір. — Коли заслабну я і не зможу їсти грубої монастирської їжі, чи вділять мені щось із грошей, які ти взяв на монастир?

— Тих грошей уже нема, брате Федоре, — сказав Василь, тулячи висохлу руку до грудей і байдужно дивлячись через Федорову голову. Там, за спиною у Федора, стояв садок, що ним опікувався колись брат Григорій, був той садок кудлатий і прегарний.

— То що ж буде зі мною, коли заслабну? — спитав так само смиренно Федір. — Кожен із вас має власні гроші й припаси, тільки кілько з нас того не має. Чи поділишся тоді зі мною, брате Василю?

— Я в тебе твого не брав, — щільніше притис всохлу руку до грудей Василь. — Роздав ти своє жебракам і на монастир. Доброхітно вдягнув на себе мантію бідака.

' — Це так, — хитнув Федір.