На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

Прихилявся спиною до стіни й дививсь у сутінь келії, куди не сягав вогонь свічки й де завжди жили химерні та хиткі тіні.

Саме в таку хвилю відчинилися рипливо двері в його келію і зайшов до нього, нечутно ступаючи, Василь. Був трохи змінений, не мав палкого погляду, а тільки благий, та й сам був у той вечір тихенький та м'якенький, наче кіт.

— Як живеш тепер, Федоре? — спитав по-дружньому і присів на низенький ослінець,

— Як бачиш, жорно кручу, — відказав зовсім привітливо Федір, — отак з ранку до ночі, а тоді півночі.

— Чи перестав тебе спокушати біс? — солодко спитав Василь. — Чи все ще нітишся любов'ю до багатства? Відчуваю, що не можеш забути свій страчений маєток.

Федір глянув на Василя. Щось йокнуло йому в серці, але тільки очі опустив.

— Печаль свою не через багатство я здобув, — сказав він тихо. — Але завдяки твоїм молитвам, брате, тепер мені добре. Ти, здається, утвердив мене, і я вже спокійний.

— Спокій наш у нас самих сокрито, — багатозначно сказав Василь. — Кожен з нас має його джерело у собі шукати.

Федір мовчки дивився на Василя. Таки не впізнавав він його сьогодні: такий був м'який та вкрадливий.

— Я молився за тебе, — сказав після довшого мовчання Василь. — Мені здається, скоро одержиш відшкодування за свою жертву. Попроси бога, і він дасть тобі багато золота та срібла.

Федір засміявся невесело:

— Прийшов пожартувати, брате?

— Не жартую я, а правду кажу. Молився я за тебе. І таке відкрив мені господь… Не виходь тільки з печери і не давай нікому входити до себе.