На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

Він виплюнув ту слину і раптом заплакав. Заплакав так, як плакав дитиною, гірко і щиро — був це плач, який уперше прорвався, відколи впало на нього нещастя. Нараз зруйнувалася йому в душі незрима заслона, щось тонке й дорогоцінне протекло й розлилося, в зелених хвилях печалі заколихався, гасячи її слізьми. Тільки тепер зрозумів, яка страшна втрата була для нього смерть тої гарної й ніжної, тої квітки, яку побачив та покохав, вертаючись ранком із княжого бенкету. Адже покохав він не живу істоту, а ранок, який, утілившись у ніжну красуню, довго жити не міг. Подумав, що не був більшим грішником від тих, хто жив поруч, від інших купців чи вельможних; коли б прибіг він до Тимка за позичкою, хто зна, чи позичив би йому Тимко; а коли помер би він у дорозі, хто зна, чи не відлічив би собі його грошей Степан. Однак волею долі йому судилося інше: він причастився святого ранку, його ніжної, тонкої чистоти і просвітився. Саме тому так пізно й заплакав він, бо зрозумів, що ніякого повернення для нього нема, що він таки хоче тої хай і нагаданої посмертної зустрічі — ясного видіння він у бога попросив. І бог послав йому зимову дорогу, а на ній побачив Федір крізь сльози в райдужному окіллі бліду жіночу постать, крижану й неземну, що мала риси лиця його покійної жінки і яка тримала на руках мале крижане дитя. Дивилася на нього великими печальними очима, а на вустах її грав тонкий, ледь помітний усміх.

— Я до вас прийду, — прошепотів він, підіймаючи на знак привітання руку. — Я до вас прийду, рідні.