JК
На поли смиреному :: Шевчук Валерій
Страница: 26 из 283— Зрештою, — він хрумкнув зубами, — у світі не тільки любов марнотну я залишив, залишив я там ще більше ненависті: не можна тримати владу без насилля. Не годен я вже того…
Він звів голову, обличчя його було залите яскравим білим світлом і від того здавалося маскою.
— Мені виповіла свій біль жінка твоя, — сказав Петро. — Вона приїздила сюди і хотіла з тобою побачитися, але ти сховався тоді, князю!
— Бо не було чого ятрити давні рани. Жінки швидко забувають свій біль, і не печися з-за того. Більше вона не шукатиме зустрічі зі мною.
— Мені виповіли свій біль діти твої. Вони плачуть і тужать за тобою.
— У дітей коротка пам'ять. Скажи, що батько їхній помер.
— Ти залишив плач неутішний братам своїм…
Святоша іржаво засміявся:
— Брати таємно радіють на відступництво моє. їм залишилася моя волость.
— Так само й бояри твої, котрі служили тобі і гадали, що через тебе стануть великі і славні, зараз, позбавлені твоєї любові, нарікають на тебе.
— Бояри знайдуть утіху в службі іншому князеві.
— Тоді не знайду її я, — сказав Петро і змахнув собі з ока сльозину. — Той, що виростав разом із тобою і кого ти врятував від смерті. Той, з ким завжди ти розділяв думки свої і хто умів тебе слухати.
— Тепер мені нема про що говорити, — звівся з колодки Святоша. — Єдина розмова моя — молитва, а окрім того, не маю я ні до чого слів. Ще я хочу смиренно служити братії своїй хоч би й рубанням дров.
Він звів голову, обличчя його було залите яскравим білим світлом і від того здавалося маскою.
— Мені виповіла свій біль жінка твоя, — сказав Петро. — Вона приїздила сюди і хотіла з тобою побачитися, але ти сховався тоді, князю!
— Бо не було чого ятрити давні рани. Жінки швидко забувають свій біль, і не печися з-за того. Більше вона не шукатиме зустрічі зі мною.
— Мені виповіли свій біль діти твої. Вони плачуть і тужать за тобою.
— У дітей коротка пам'ять. Скажи, що батько їхній помер.
— Ти залишив плач неутішний братам своїм…
Святоша іржаво засміявся:
— Брати таємно радіють на відступництво моє. їм залишилася моя волость.
— Так само й бояри твої, котрі служили тобі і гадали, що через тебе стануть великі і славні, зараз, позбавлені твоєї любові, нарікають на тебе.
— Бояри знайдуть утіху в службі іншому князеві.
— Тоді не знайду її я, — сказав Петро і змахнув собі з ока сльозину. — Той, що виростав разом із тобою і кого ти врятував від смерті. Той, з ким завжди ти розділяв думки свої і хто умів тебе слухати.
— Тепер мені нема про що говорити, — звівся з колодки Святоша. — Єдина розмова моя — молитва, а окрім того, не маю я ні до чого слів. Ще я хочу смиренно служити братії своїй хоч би й рубанням дров.